Новости ›› Полтава и область

Маланкування довжиною в 4 роки

17.01.2014 15:00 | просмотров: 1740

Той, хто завітав 14-ого січня о 18:00 у приміщення театру імені Гоголя, на півтори години потрапив у казково-маланковий світ.

А все тому, що в цей час там відбувалася прем'єра документального фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Красна Маланка» (якщо вірити організаторам, то це взагалі перший раз, коли в нашому театрі показували кіно). Історія про те, як у чернівецькому селі Красноїльськ в ніч з 13 на 14 січня проводиться свято Маланки.

Здавалося, що нічого особливого в цьому нема. Але саме спостереження за підготовкою до цієї визначної для всього села події захоплює Твою увагу від самого початку.

Організаторів у цього заходу двоє. Їх називають комендантами і вони змінюються кожного разу. Для молодого хлопця (а комендантом може стати лише неодружений чоловік) підготувати свято Маланки є неабиякою честю і спробою довести своєму селу, що він є відповідальний і може про все подбати.

Сам процес підготовки, який нам показується у фільмі, переривається розмовами з комендантами і учасниками Маланки різних років, аж із 1940-ого. У радянські часи це свято було заборонено, але навіть попри всі страхи перед міліцією можливість втратити роботу не лякала красноїльчан.

Майже всі герої фільму — етнічні румуни, так вже історично склалося в цій місцевості. Тому більшість розповідей йде саме їхньою мовою з українськими субтитрами. Спочатку це важко для незвиклої людини, але вже за 20 хвилин перестаєш помічати.

Інтонації голосів, їх емоції не зміг би передати жоден дубляж — а це важливо для передачі самої атмосфери всього дійства.

Саме свято Маланки зачаровує своїми костюмами — тут Тобі і королі з намистом на шапках і триколірними стрічками, і цигани, ведмеді. Про останніх варто розповісти детальніше.

Ведмідь — це заплетений соломою чоловік. Процес створення такого костюму доволі трудомісткий, здається, що чоловік носить на собі цілу копицю. Раніше заплітали так, що людина не могла добу зняти його із себе, тому якщо набігала міліція, то кожен мав при собі ножик, яким швидко розпорював костюм і втікав. Красноїльчани були готові до всього. Опісля свята кожен такий костюм потрібно спалити, бо він може принести нещастя.

Сама Маланка триває всю ніч. Сотні людей разом ходять від хати до хати і збирають гроші, при цьому оголошуючи: «Такий і такий дав скільки-то». Наприкінці свята вже під ранок ідуть до сільського голови, щоб той прийняв Маланку. При радянській владі довгий час був голова, котрий не був у захопленні від цього дійства (воно й зрозуміло, наверху ж не віталося), але наразі місцева влада всіляко це підтримує (впритул до того, що відсилають Маланку на конкурси).

В усіх цих жеребкуваннях у виборі комендантів, спостереженнях за приготуваннями до свята, розмовами з учасниками минулих і теперішніх Маланок і проходить фільм. Відчуваєш, що Тобі трохи не вистачило, хочеться ще, але уже кінець. 4 роки пішло у знімальної групи, щоб створити цей твір. І їм хочеться аплодувати!

Для мене це все перегукується з «Тінями забутих предків» — і повістю Коцюбинського, і фільмом Параджанова. Певно, їх вже не раз порівнювали. Сухолиткий-Собчук зробив документальний знімок побуту, традиції, свята окремого села, увіковічнивши своїх героїв. Наразі про це говорити рано — фільм же тільки вийшов у прокат — але він стане цінністю на багато-багато десятиліть у майбутньому.